Характеристика основних особливостей впливу античної літератури на творчість неокласиків. Вивчення основ давньоримських мотивів і образів у художньому доробку М. Зерова. Виділення основних шляхів рецепції та трансформації античних жанрових моделей.
Аннотация к работе
Картина українського літературного життя 20-х - початку 30-х років ХХ ст., періоду розстріляного Відродження, вражає своєю поліфонічністю й строкатістю. У цей час поруч із авангардистськими виступами “Нової генерації”, неоромантизмом ваплітян, монументальним реалізмом політично заангажованих вусппівців, динамічним конструктивізмом, плужанством співіснував високоінтелектуальний елітарний доробок пяти київських поетів, що з легкої руки опонентів стали називатися неокласиками. На відміну від представників перерахованих течій і груп із їхнім прагненням творити цілком новаторське мистецтво майбутнього, неокласики М. Починаючи з середини 90-х, відбуваються зрушення в тематиці “неокласичних студій”: якщо раніше вітчизняні та деякі діаспорні дослідники сперечалися з приводу наявності неокласичних первнів у творчості зазначених поетів, а то й ставили під сумнів існування неокласики як такої, то зараз увагу все частіше привертають інтертекстуальні звязки неокласичних текстів зі світовим культурним метатекстом. Зерова сприяють висвітленню особливостей художньо-мистецького процесу 20-30-х років, дають можливість зясувати специфіку творчих пошуків представника „грона пятірного”, досліджують вплив класичних мотивів, античної літератури на формування світогляду письменника.Звідси увага неокласиків до канонізованих моделей із їхньою композиційною стрункістю, гармонійною побудовою, образною та ідейною концентрацією, послідовний розвиток сюжету творів, де образ-домінанта обрамляється міфолого-історичними деталями (цикли сонетів М.Зерова). Мунтян), у порівнянні з поезією іншимх неокласиків, зазнала найменшого впливу античної та європейської традицій на образно-сюжетному рівні; спорадичними є в ній і випадки канонізованих жанрів та строф ренесансної (сонет, октава, терцет), середньовічної (олександрійський вірш) та барокової (пентина) традицій. Рильського є такі художньо-естетичні домінанти: віталізм; ціннісна тріада “природа, культура, праця”; ідея краси, що трансформується в ідею калокагатії; притаманність внутрішньому світу ліричного героя й творчості поета притаманний сплаву emotio й ratio; врівноваження психологічної непостійності і рухливості ліричного героя ідеєю катарсису й кларизмом стилю поета; у моделюванні хронотопу ключова роль діади “час - вічність”. Якщо перші два різновиди найбільш співвідносні з античною жанровою матрицею (домінування образу діонісійської людини, чуттєвої та пристрасної; античне світовідчуття; ліричний герой “приміряє” маски античних персонажів; антитетизм концептів непримиренний), то в найкращих зразках філософської елегії “Синьої далечіні” відбуваються значні зрушення: жанровизначальну роль починають відігравати трансформації категорії часу - художній час “розмикається” в широкий світ, універсум, за допомогою: введення міфологічного або літературного сюжету (“Як Одіссей, натомлений блуканням”); літературних алюзій та ремінісценцій (“Дедал безсмертний, втілення пориву...”, “Плещуть на вогкому березі води, ясні й переливні...”); ретроспекцій, спогадів, снів, марень (ідея не сфокусована в розвитку сюжетної лінії, вона чітко формулюється у вигляді філософської сентенції, гноми - вірші “Проса покошено. Яскраво виражені елегійні мотиви та елегійна модальність окремих сонетів циклів “Київ”, “Дніпро”, “Роог Уогік”, “Tarde venientia”, “Книжки і автори”, “Параду”, “Finale” (“Київ з лівого берега”, “Двері у стіні”, “Poor Yorick!”, “Kosmos”, “Superstitio”, “Елегія”, “Визволення”, “Semper legenda”, “Параду” ІІ), в яких поет орієнтується на античну елегію, сумовиту, неквапну, небагатослівну та сувору за формою.Зеров за типом мистецької особистості є взірцем поета-ученого, який в усіх сферах своєї діяльності (перекладацькій, теоретико-й історико-літературній, критичній, поетичній) сповідував принцип “Ad fontes!”, прагнучи припадати до джерел у своїй творчості й ведучи до них тогочасну українську культуру. Зерова став античний інтертекст, що зазнавав трансформації протягом усього творчого шляху поета, основою якого була перекладацька діяльність (переклади українською й російською 21 давньоримського автора класичної доби та пізнього періоду більш, ніж утричі, перевищують його власну поетичну спадщину). Зерова, виділяємо два етапи його творчого шляху: на першому етапі (1912 - 1923 рр.) творчість поета розмаїта жанрово й строфічно (елегія, станси, ода, застільна пісня, децима, секстина, олександрійський вірш), проте це все ж поезія “на випадок”, в якій наскрізними є прийоми стилізації та карнавалізації; під час другого періоду (1923 - 1935 рр.) митець досягає високого рівня в перекладацькій і літературознавчій діяльності, що позначилося й на його власній поетичній творчості. Зеров завжди цікавився античністю, розумів глибинну суть давньої культури. Зеров на початку своєї літературної діяльності входив до елітарного гуртка діячів української культури, що обєднувалися навколо Григорія Нарбута, він надрукував в "Літературно-науковому віснику" свої перші переклади з Вергілія й Овідія, а у 1920 році вийшл
План
Зміст
Вступ
Розділ 1. Вплив античної літератури на творчість неокласиків
Розділ 2. Давньоримські мотиви і образи у художньому доробку Миколи Зерова
Висновки
Список використаної літератури література зеров античний