Опис основних проявів автентичності та визначити їх специфіку у різних сегментах інтерсуб’єктивного простору. Залежність його конструювання від міри насиченості застосовуваних особистістю соціокультурних практик, а також процесуальні особливості.
Аннотация к работе
Автентичність особистості в інтерсуб’єктивному просторі Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук Загальна характеристика роботи Актуальність дослідження. Звернення до аналізу автентичності особистості як феномену, конституйованого інтерсуб’єктивним простором, має під собою низку теоретичних основ, пов’язаних, насамперед, зі зміною ідеалів наукової раціональності. Так, історичний поворот привернув увагу до аналізу становлення, процесуальності, змінюваності, причинності, темпоральності і часового виміру особистості, культурологічний поворот, розпочавшись з антропологічних досліджень, довів важливість врахування в аналізі психічних процесів специфіки взаємодії людини й середовища, лінгвістичний поворот закцентував стосунок між мовою й дисциплінами суспільних і гуманітарних наук, задавши ракурс вивчення через мову до свідомості й поведінки, семіотичний поворот реалізував звертання через семіотику й семантику до виявлення глибших рівнів соціального сенсу свідомості й поведінки. З огляду на такі розвертання сформувалося нове розуміння соціальної реальності як обумовленої соціальними «текстами». Особливим виявився наративний поворот, яким завершилося XX ст., показавши, що наративну природу мають практично всі форми культури й що наратив є найадекватнішим засобом розуміння соціалізації особистості, функціонування суспільства, процесу створення й передачі знання, способів осмислення й трансляції людського досвіду. Джерелами, що слугували передумовою оформлення наративного підходу в психології, є теорія «Я» У. Джеймса, соціальний інтеракціонізм Дж. Міда, теорія ролей Т. Сарбін, культурна антропологія К. Гірца, культурно-історична психологія Л.С. Виготського, діалогізм М.М. Бахтіна, а також постмодерністська філософія Л. Вітгенштейна, Р. Барта, М. Фуко та соціологія П. Бергера, Т. Лукмана. Будучи специфічним елементом соціокультурної реальності, наратив постає водночас і як форма презентації знання, і як спосіб соціалізації особистості, і як засіб конструювання реальності, таким багатофункціональним чином беручи участь у створенні індивідуального й соціального буття. Серед явищ, які найпродуктивніше розкриваються через наратив, є «Я» і ідентичність сучасної людини, емоції, соціальні стосунки, психотерапевтичні практики й процеси тощо (Х. Абельс, Ф. Анкерсміт, Р. Барт, Й. Брокмейер, Дж. Брунер К. Герген, А. Керби, Дж. Комбс, Т. Сарбін, М. Уайт, Дж. Фрідман, Р. Харре, Д. Епстон, В.В. Бібіхіна, С.Г. Гуцол, О.С. Калмикова, Е. Мергенталер, Н.В. Савельєва, О.Є. Сапогова, Т.М. Титаренко, І.В. Троцук, Н.В. Чепелєва, О.М. Шиловська). Зосередженість на актуальному бутті людини, що позиціонувалася цим напрямом, потребувала однозначного увиразнення цього неповторного центру особистісного переживання світу й себе у світі. Термін «автентичність» переважно вживається для позначення «узгодженості між внутрішньою сутністю й зовнішніми проявами особистості» (Д.О. Леонтьєв), «відвертої демонстрації свого ставлення до різних проблем і людей, уміння бути самим собою в контакті з навколишніми» (М.А. Ковальчук), «тотожності якостей особистості, що проявляються зовні, їхній внутрішній виразності (В.О. Янчук), «способу життя, оптимально відповідного натурі, тобто визначеного нею, ідеального» (С.П. Семенов), «виборення собі права й отримання можливості невпинного вільного руху вперед і вгору по шляху утвердження людського способу буття, тобто творення світу й себе в цьому світі за своїми власними законами» (В.О. Татенко), «вірності людини самій собі, своїй внутрішній цілісності й визначеності» (Р.О. Півоваров). Ідея автентичності особистості як якості, що забезпечує інтраіндивідуальну стабільність, без детального аналізу її змісту також представлена в роботах авторів різних напрямків психології: у процесі взаємовизначення людини світом і світу людиною (С.Л. Рубінштейн), у здійсненні й рефлексіях вчинку (М.М. Бахтін, В.А. Роменець) та особистісного вибору (О.Г. Асмолов), у понятті іманентної детермінації (Л.Я. Дорфман), у теорії провідної тенденції (Л.М. Собчик), в ідеї індивідуації як процесі психологічної диференціації, що здійснює розвиток індивідуальної особистості (К.Г. Юнг), в психофрактальній теорії (О.А. Донченко). Оллпорт), проявах метамотивації (А. Маслоу). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої Ради Інституту соціальної та політичної психології НАПН України (протокол №6/6 від 29.06. 2006 р.) і погоджено Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол №1 від 23.02.2010 р.) Мету дослідження становить виявлення закономірностей та пояснювальних засад наративного підходу до вивчення автентичності особистості, з’ясування визначальних характеристик процесу конструювання автентичності в інтерсуб’єктивному просторі.